Економічний розвиток та суспільно – політичний рух в Україні

22. Економічний розвиток та суспільно – політичний рух в Україні на початку 20ст. Діяльність політичних партій в Україні.

Після реформи 1861 р. економіка України розвивалася стрімкими темпами, особливо знач¬ні успіхи були досягнуті в промисловості. Май же 21 % усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні. Економічний роз¬виток України мав ряд особливостей. По-перше темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, камяновугільної, цукрової) були ви¬щими, ніж у центрі. По-друге, в Україні існувала нерівномірність розвитку окремих регіонів. Найвищим цей рівень був на Півдні України. Значно відставало Правобережжя; у південно-західних районах переважало дрібнотоварне виробництво. По-третє, розвиток економіки культури стримувався сильним політичним. соціальним та національним гнобленням, залишками кріпосництва. По-четверте, Україна не була окремим, самостійним економічним ре¬гіоном, а входила до складу загальноімперської економічної системи.
Деякі головні риси економічного розвитку України були такими ж, як і в цілому в Росії Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо це виявлялося у Донецько-Криворізькому районі, де значна кількість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. На по¬чатку століття в Україні зявляються перші монополії - синдикати «Продуголь», «Продамет», «Продруда», які концентрують у своїх руках значну частину виробництва.
Активізація суспільно-політичних рухів сприяла утворенню перших політичних партій Україні.
«Революційна українська партія» (РУП) була створена у 1900 р. у Харкові. Метою партії була боротьба за національні права та соціальну революцію, захист інтересів, передусім селянс¬тва. Проте керівники партії не мали єдиної думки щодо стратегії і тактики її діяльності, і це спричинило її розкол. У 1902 р. з РУП вийшла група М. Міхновського, яка заснувала«Українську народну партію» (УНП), що виступала з гаслом «Україна для українців».У 1904 р. від РУП відділилася група М. Меленівського, яка вважала, що треба обєднатися з російською соціал-демократією. Ця група ста¬ла називатися «Спілка». Та частина РУП, що залишилася, перейменувалася на «Українську соціал-демократичну робітничу партію» УСДРП), лідерами якої були В. Винниченко, І Петлюра. Вони виступали за демократизацію суспільного ладу, автономію України, Крім цього, в Україні в 1904 р. були створені ліберально-буржуазні партії: «Українська радикальна партія» (УРП), лідери-С. Єфремов, Грінченко; «Українська демократична партія» (УДП), лідер-Є. Чикаленко. У 1905 р. ці партії обєдналися і створили «Українську ра¬дикально-демократичну партію» (УРДП), що виступала за конституційну монархію, автоно¬мію України, земельну реформу.
Українські партії розподілялися на дві гру¬пи щодо перспектив політичного розвитку Ук¬раїни: 1) автономія України у федеративній Росії; 2) самостійність України.












23.Соціально – економічний розвиток та політичне становище західноукраїнських земель на початок 20ст.
На початку XX ст. всі західноукраїнські зем¬лі продовжували перебувати у складі Австро-Угорської імперії. Тут мешкало понад 4,6 млн українців. Східна Галичина, де проживало ук¬раїнське населення, як і раніше, в адміністра¬тивному відношенні була обєднана із Західною (польською) Галичиною в Королівство Галіції і Лодомерії. Увесь цей край поділявся на 50 повітів. Окремою адміністративною тери¬торією була Буковина, до якої входило 10 по¬вітів. Закарпатські землі складалися з 4 ук¬раїнських комітетів.
Економіка на цих землях розвивалась уповільненими темпами, мала колоніальний характер, що виявлялося в її структурі та динаміці. Одним із найрельєфніших проявів цього процесу був вивіз сировини із західно¬українських земель до метрополії на перероб¬ку. Сировина становила понад 90 % усього експорту із західноукраїнських земель в інші країни. Природні багатства краю експлуатува¬лися нераціонально, по-хижацькому. На зламі ХІХ-ХХ ст. щорічні вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн м3, що призвело до різкого скорочення площі лісів і порушення екологіч¬ної рівноваги.
Переважна більшість західноукраїнських підприємств була дрібною і маломеханізованою. У 1902 р. 94 % промислових підприємств Галичини налічували до 5 робітників, тут дія¬ло лише 5,5 % парових двигунів, що функціо¬нували в імперії.
Про колоніальний характер Галичини свід¬чить її галузева структура, яка характери¬зувалася перевагою харчових підприємств (34,3 %), лісозаготівлі та обробки лісу (20 %). Підприємства машинобудування, ремонту, ме¬талообробки складали лише 10 %. З тради¬ційних галузей успішно розвивався видобуток солі. У 1906 р. на частку Галичини припада¬ло 64 % вартості загальнодержавного вироб¬ництва солі. Проте західноукраїнські землі не обійшли й нові тенденції розвитку. Як і у світовій економіці в цілому, тут зявляються монополії, головним чином іноземні.
Західноукраїнські землі залишалися відста¬лими аграрними провінціями Австро-Угорщи¬ни. У сільському господарстві було зайнято
близько 90 % населення. Зберігалося велике поміщицьке та церковне землеволодіння. По-міщикам належало понад 40 % усіх земель.
На початку XX ст. в Західній Україні розгор¬нулася боротьба за реформу виборчої системи, що було складовою частиною національно-виз¬вольного руху. У 1914 р. сейм схвалив новий виборчий закон, згідно з яким українським партіям надавалося 27,2 % місць, українцям дозволялося обіймати посади службовців уря¬дових установ у повітах Галичини і Буковини. Проте система виборів до місцевих органів вла¬ди так і не була змінена, й українці знаходили¬ся в нерівних умовах з іншими національними групами.
На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки:
1) москвофільський, який поволі спадав;
2) австрійський ультралоялізм, тобто орієн¬тація на Австро-Угорщину і вірність династії Габсбургів;
3) самостійницький, державницький, за створення української незалежної держави.
Більшість української громадськості в Га¬личині в цей час займала про австрійську антиросійську позицію. Це пояснюється тим, що політика Російського уряду була активно во¬рожою українцям, як у самій Росії, так і за її межами.
Західноукраїнський національний рух був пред¬ставлений різними суспільно-політичними течія-ми: москвофілами, народовцями, радикалами.
Східна Галичина була центром національно¬го руху в Західній Україні. Наприкінці XIX ст. новим явищем в національно-визвольному русі стало утворення перших політичних партій.
За ініціативою І. Франка та М. Павлика в 1890 р. була створена Русько-Українська радикальна партія (РУРП). її програма:
— утвердження ідеалів наукового соціалізму;
— створення демократичних підвалин для розвитку суспільства;
— використання досягнень науки та культури для зростання національної самосвідомості українців;
— передача землі селянам за викуп.
Криза в партії привела до її розколу в 1899 р. Частина членів партії перейшла в Українську соціал-демократичну партію, а інша частина за¬снувала нову партію — Націонал-демократичну (НДП), лідерами якої були ДО. Романчук, І. Франко, М, Грушевський. Цілі партії: боротьба за незалежну Україну, національне єднання східних та західних українців, сприяння активізації національного руху в Північній Буковині.
Партія займалася пропагандою серед селян, прагнула послабити позиції москвофілів та народовців.
В Західній Україні діяли соціалістичні гуртки, які, обєднавшись, у 1899 р. створили Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Ліде¬ром партії став Н. Ганкевич, мета партії — створення вільної республіки українського народу.
Видатною подією у західноукраїнському національному русі стале Львівське всенародне віче, що було присвячене 50-річчю скасування пан¬щини в Східній Галичині. Віче проголосило самостійність українського народу в Західній Україні.
Наприкінці 1898 р. західноукраїнська громадськість урочисто відзна¬чила 100-річчя виходу в світ «Енеїди» І. Котляревського,
Патріоти Галичини створили молодіжні організації «Сокіл» та «Січ», і яких молодь виховувалася на військових традиціях запорізьких козаків.
Кооперативний рух в Західній Україні був складовою частиною національного руху.
Висновок. Наприкінці XIX — початку XX ст. західноукраїнський національний рух політизувався. Були створені перші політичні партії. Східні Галичина отримала назву «українського Пємонта» як центр обєднання національно-визвольного руху українців.






















24.Україна в роки першої російської революції 1905 – 1907рр.
У 1905 р. в Російській імперії почалася рево¬люція. Революція 1905—1907 рр. мала буржуаз¬но-демократичний характер, бо її безпосереднім завданням було повалення царизму, встановлення демократичної республіки, вирішення аграр¬ного питання, покращення становища робітни¬ків (восьмигодинний робочий день та ін.).
Революція 1905-1907 рр. мала свої особли¬вості, тобто відмінності від попередніх револю¬цій в інших країнах. По-перше, це була перша революція XX ст., коли протиріччя капіталіз¬му досягли апогею, і Російська імперія стала вузлом цих протиріч. По-друге, хоча револю¬ція була буржуазною за характером, буржуазія імперії не могла в ній грати вирішальної ролі, як це було у країнах Європи раніше, оскіль¬ки була недостатньо організованою і занадто привязаною до царизму. По-третє, у цій рево¬люції існували не два політичних табори (ре¬волюційний і контрреволюційний, урядовий, як у Європі), а три-крім вищезазначених, іще табір ліберально-буржуазний. Це ускладнюва¬ло політичну боротьбу.
Періодизація революції: 1) піднесення (січень-грудень 1905 р.); 2) спад (січень 1906 р.- червень 1907 р.).
Різною була й тактика партій у революції. Більшовики та есери основний засіб вирішен¬ня завдань революції вбачали у збройному повстанні (есери, крім цього,- також у терорі). Меншовики, кадети, лідери українських націо¬нальних партій виступали за парламентський шлях-через вибори в Державну думу. Чорно¬сотенні партії були за беззаперечне збереження існуючого ладу, тобто проти будь-яких змін.
Головні події революції в Україні:
• січень-березень 1905 р. - страйки робітни¬ків-177 страйків, 170 тис. учасників;
• повстання на панцернику «Потьомкін» (14-25 червня 1905 р.);
• загальний політичний страйк (жовтень 1905 р.-120 тис. учасників);
• створення профспілок (3 листопада 1905 р.; у 1907 р.- 280 організацій);
• селянські виступи (за 1905 р. -4 тис. у 7 тис. сіл);
• повстання матросів флотської дивізії у Се¬вастополі (крейсер «Очаків» та інші. На чолі з лейтенантом Шмідтом - листопад 1905 р.);
• повстання саперів у Києві на чолі із поручи¬ком Б. Жаданівським - листопад 1905 р.;
• грудневе збройне повстання 1905 р. (у Дон¬басі).
У ході революції виникли нові — опозиційні урядовим органам влади-Ради робітничих депутатів. В Україні вони діяли у Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві та інших містах.
Зростання громадської активності й організованості привело до створення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. Наприкінці 1905 р. в Україні нараховувалося близько 80 професійних обєднань.
У ці роки значно посилився національні рух. Громадськість України виступала за рівноправність усіх народів, проти великодержавної, шовіністичної політики царизму, за право вільно користуватися рідною мовою. У цей час більшого поширення набуває українська преса. У 1905-1907 рр. виходило вже 24 україномовних газет і журналів.
Поряд із політичними партіями, в цей час виникають і культурно-освітні організації - «Просвіти», очолювані демократичними і ліберальними діячами української інтелігенції (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Леся Українка). Вони засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні і музичні вечори, лекції, вистави, створювали школи із викладанням українською мовою. В Одеському університеті починається викладання історії України, а в Харківському-історії літератури українською мовою. Українське питання обговорювалося і в Державних думах. Вибори у І Думу відбулися навесні 1906 р. Від України було обрано 102 депутати, найбільше було кадетів-36 осіб .У Думі сформувалася «Українська думська громада», яка обєднувала 45 депутатів. Основної її вимогою було надання автономії Україні. Вибори у II Думу відбулися у січні 1907 р. Знову від України обрали 102 депутати, і знов була створена «Українська думська громада» II Дума виявилася іще лівішою, ніж І Дума. «Думська громада» дещо розширила свої вимоги, пропонуючи допустити українську мову в систему освіти і державного управління,для цього депутати вважали за необхідне утворити кафедри української мови й історії в університетах, ввести українську мову в учительських семінаріях.
25. Політика російського царизму стосовно України в 1907 – 1914р.
Після поразки революції у країні настав період політичної реакції, яка, за ім’ям голови царського уряду, отримала назву столипінської. II Дума розпускалася, вводився в дію но¬вий виборчий закон, за яким 80 % населення позбавлялося виборчих прав. Переважно, це стосувалося робітників, селян, неросійських народів. Ш Дума була реакційною, більшість у ній мали чорносотенці і октябристи, що давало можливість царю успішно нею керувати. Від України обрали 111 депутатів, із них 64 поміщики. Національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до III Думи.
Значно посилилися репресії: у більшості губерній України діяв воєнний стан, лютували каральні загони. У 1909 р. у тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично, було розгромлено профспілки й інші громадські організації. Якщо у 1905 р. нараховувалося 245 тис. членів профспілок, то у 1909 р. залишилося лише 13 тис. осіб. Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з П.А. Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувалися передусім аграрного сектора.
Основні заходи аграрної реформи: дозвіл на вихід із общини і закріплення зем¬лі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння; створення хутірського та відрубного госпо¬дарств; надання кредитної допомоги селянам через «Селянський поземельний банк»; проведення Переселення селян із європейсь¬кої частини держави, де землі не вистачало, у Сибір, на Далекий Схід, у Середню Азію.
Тим самим Столипін хотів убити двох зайців: дати селянам землю, вивезти їх із перенаселених районів, позбавившись незадоволених , мало- і безземельних. Планувалося, що реформа сприятиме зміцненню держави взагалі, оскіль¬ки, крім аграрних перетворень, вона передба¬чала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, за-провадження загальної початкової освіти.
Столипін прагнув еволюційним шляхом до¬сягти соціально-економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади і при¬вілеїв багатих верств населення (у першу чергу-поміщиків та буржуазії), а також за¬можного селянства.
В Україні з 1906 по 1915 рр. з общини вийшли 468 тис. дворів, або 30,2 % від загальної чисель¬ності общинних земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати землю у відруб, тобто в одному місці, «куском». Якщо вони пе¬реносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хутірських і відруб¬них господарств (13 % загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хутірського госпо-дарства створювався «Селянський поземельний банк». Цей банк купляв у поміщиків землі, а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками селянам.
Певні результати принесла політика пересе¬лення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна. Це було повязано з тим, що саме тут конче бракувало землі, відчувалося сильне аг¬рарне перенаселення. До Сибіру з України пе¬реїхало близько 1 млн селян. Та невдовзі 17 % із них повернулося назад, ще більш незадоволеними і збіднілими, оскільки в Україні у них землі не було й у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до за¬гострення соціальних відносин в українському селі. Таким чином, реформа сприяла подаль¬шій соціальній диференціації на селі. Розши¬рилися посівні площі. Середньорічний валовий збір зернових збільшився з 775 млн пудів у 1900-1902 рр. до 1070 млн у 1910-1913 рр.
Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права у 1861 р. була наступним ве¬ликим кроком на шляху еволюційного розвит¬ку Російської імперії, поступового перетворен¬ня її з феодальної на буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних, ринко¬вих відносин, соціальну диференціацію на селі, покращила стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому.




26. Початок Першої світової війни. Воєнні дії в 1914р. на українських землях.
Перша світова війна (1914—1918 рр.) мала загарбницький характер із боку обох ворогуючих блоків (Антанта та Троїстий союз, згодом став Четвертним), які розгорнули боротьбу за світове панування. Українські землі були обєктом їх ек¬спансії. На них претендували Росія, Австро-Угор-щина, Німеччина і Румунія.
Росія прагнула завершити справу російських царів — обєднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Бу¬ковиною, Закарпаттям. Загарбання цих земель переслідувало мету при¬душити сепаратистські настрої, які поширювались на Наддніпрянську Україну. Усі плани генерального штабу російської армії були спрямовані в Галичину.
Австро-Угорщина, у свою чергу, зазіхала на. Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від Росії землях буде створено окрему адміністративну одиницю із широкими автономними права¬ми під зверхністю Австро-Угорщини.
Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині як із боку вій¬ськових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один із найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі та Донецький басейн з Одесою, Кри¬мом і Приазовям...». Особливо привабливою Україна з її сировинними і продо-вольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були вичерпані.
Землі Буковини та Бессарабії були із сфері інтересів Румунії. Крім того, Ту¬реччина виявила бажання повернути свої колишні володіння, втрачені у вій¬нах із Росією у XVIII—XIX ст. — Південь України та Крим.
Приводом до початку Першої світової війни стало вбивство в м. Сараєві (Боснія) сербським націоналістом Гаврилом Принципом наступника австрій¬ського престолу ерцгерцога Фердинанда.
Від початку Першої світової війни українські землі стали театром воєнних дій між російською армією та військами австро-німецького блоку, або при¬фронтовою зоною. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт, до якого в 1916 р. приєднався ще й Румунський. У серпні—вересні 1914 р. російські війська, відбивши наступ австро-угорських армій, спрямували свій удар у бік Галичини; де розгорнулась Галицька битва. У результаті цієї битви росіяни оволоділи Східною Галичиною, Північною Буковиною і вийшли до карпатських перевалів. Там розгорілись тяжкі бої. Росіяни вступили до Льво¬ва, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. осіб, із яких 100 тис. потрапили в полон. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникла остаточного розгрому. Оволодіння Галичиною характеризувалося росіянами як завершення «справи великого князя Івана Калити».
Висновок. Перша світова війна Носила загарбницький характер. Українські землі стали обєктом загарбання, а українці — учасниками братовбивчого протистояння. Два воєнно-політичні блоки вели криваву війну за українські землі без урахування національних інтересів народу.