Яскравою зіркою на Сватівському небосхилі була неординарна постать Миколи Павловича Уманця. Поет народився 22 травня 1920 року на Харківщині в сім'ї заслуженого артиста республіки Павла Уманця та заслуженої вчительки. В дитинстві разом з батьком знявся в кінофільмі О.Довженка "Земля". Будучи ще підлітком, він знав напам'ять репертуар усіх театрів міста і цим знанням користувався все життя.
Під час війни Микола Павлович був танкістом, майже одразу після її закінчення приїхав до Сватового, яке стало йому рідним і якому він присвятив декілька віршів.
Я люблю своє рідне місто
За красу кучерявих садків,
За вируючі ранки росисті
І за тишу ясних вечорів.
Задівочі пісні легкокрилі,
Що порушують спокій нічний,
А ще б і лише люблю місто миле
За народ гомінкий трудовий.
Я не можу його не любити.
Місту рідному вічно рости!
Хоч і важко на карті світу
Моє місто маленьке знайти [11,40]
Микола Уманець працював художнім керівником будинку культури, потім вів різні гуртки і до кінця трудової діяльності був директором РБК. Його творчий доробок складається з багатьох поетичних, прозових та драматичних творів. Але, на жаль, лише деякі з них були опублікованими й донесеними до читача. Багато напрацювань залишилися невиданими. Друком вийшли збірник віршів "Не жалкуй за прожитим", п'єси "У них одна дорога", "Син землі", "Я люблю тебе, Беркуте", "На першій п'яді України", які ставилися на сцені. Вірші, інтермедії, нариси його друкувалися в республіканській, обласній пресі.
Помер М.П. Уманець у 1997 році. Хоча Микола Павлович залишив після себе значний творчий спадок, не весь він доступний читачеві.
Єдина збірочка віршів, яка вийшла ще за життя поета в 1991 році (видання було здійснено за рахунок коштів автора), "Не жалкуй
за прожитим" стала "душевною сповіддю" автора у віршованій формі. До неї ввійшли поезії, написані протягом багаторічної творчої праці. Тому й не дивно, що збірка містить у собі вірші різноманітні за тематикою і проблемами, які в них порушуються. Поезія Миколи Уманця відзначається духовним єднанням поета з рідною землею, що виливається в щиру сповідь ліричного героя. Крізь усю його творчість проходить проблема ро- зуміння людського щастя, обов'язку, совісті, справедливості й кохання.
Він звертається до традицій класики, а також до образних засобів фольклору. Дуже близькими до народної творчості є такі епітети: "чорна хмара", "зерном налиті колоски", "русі коси", "хвилини журні" та багато інших. Провідним мотивом лірики Миколи Уманця є одвічне людське прагнення до моральної чистоти, душевної рівноваги. Торкаючись питання про сенс буття, поет виходить на вищі орбіти, охоплює зором широкий простір землі й душі людської.
У вірші "Доброта" діти "із снігу пташку підняли і принесли до школи" й "немеркнучий вогонь добра" в їхніх очах став для інспектора наросвіти найкращим показником доброго виховання школярів:
А коли пташка ожила,
Тоді ми додивились,
Що в клас людина увійшла. . .
І вчителька знітилась.—
Урок уроком доброти
Хай буде для вас , діти! —
Сказав, збираючись іти,
Інспектор наросвіти[12,33].
Багато поезій Миколи Павловича присвячені "буремним літам" війни. В його уяві постають фронтові друзі, однополчани. Поет сумує за тими людьми, які стали йому як рідні: "Я з багатьма не бачився з війни. І щем у серці від розлуки..." [11, 3]. І хоча вже давно "війна відшуміла" і знову "весна наливає бруньки", спомини не залишають колишніх солдат у спокої. У вірші "Каштан" М.Уманець згадує про своє поранення, про те, коли "сочилася від кулі рана", а "першоцвіт рясний каштана Все кликав, кликав до життя":
Хоч загоїлась болюча рана,
Та згадка оживає знов,
Коли дивлюсь на плід каштана,
Немов запеченого в кров [12,2].
У таких віршах як "Я живу", "Фронтовикам", "Синій цвіт", "Не забувають матері!", "Вибух" порушується проблема вічності й короткочасності існування людини на землі, проводиться паралель між поняттями життя—смерть— безсмертя. Символічним є образ солдатів, загиблих на війні, матері яких чекають на повернення синів, у вірші "Журавлі":
Вийде мати одинока в поле,
В самотині піде по ріллі,
Уклоніться жінці сивочолій
Журавлі —солдати—журавлі [12,13].
Велика синівська любов відчувається в кожному рядочку, написаному поетом про матір. І чи то чужі, "закуті в смуток матері", чи рідна "матуся", "ненька", "мама" — у Миколи Павловича знаходяться лише теплі слова, сповнені ніжністю
та повагою. І навіть природа схиляється перед жінкою-матір'ю:
І березневе сонце
Ніжно сідає
На зморені
Материнські руки
[12,50] .
У його творчості переважає не голосна декларація, а правдиве й природне відтворення образів звичайних людей різних поколінь: батьків і дітей, дідів і онуків, їхні життєві клопоти в контексті епохи. Тема щастя, його жадання, шляхів досягнення звучить у таких поезіях як "Хурделиця", "Невже це молодість прийшла", "Вітчим", "Зоря" та інших. Для поета щастя приходить тоді, "коли навіки зливаються Щасливі серця в одне!" [11, 48].
Лише людина, пристрасна, сповнена життєвої енергії та творчої наснаги, може ходити "на побачення із зорею" і закликати людей:
Не жалкуй за прожитим —
За сумним і веселим . . . [12,4] .
І лише людина з величезним досвідом за плечима й з незгасимою
вірою в краще майбутнє може написати такі рядки:
Та все ж бо є в житті щось найсвятіше,
Бо я живу! [12,3]
Високохудожні твори поета продовжують радувати шанувальників красного письменника. В серцях його колег він завжди залишиться як яскрава, неординарна особистість, здатна творити справді гарні речі.